успіху й вина джентльмени просто забули. Вся ця сцена - кульмінаційно найважливіша у п'єсі - написана віртуозно, кожну репліку не просто чуєш, вона має і зоровий образ, міміку, жест. Саме тут улюблені авторські пояснення до поведінки персонажів видаються зайвими. Пробудження в новій Галатеї живої, емоційної, мислячої, бунтівної людини відбувається, на відміну від міфу, без втручання милосердних богів. Усе це закладено в характері дівчини від природи, а тепер виявляє себе повно і переможно. Серед тих, хто писав про п'єсу, багато хто вважав наступний, п'ятий, акт зайвим, бо він уже нічого не додає до характеру Елізи, формування, становлення якого завершилося. Можливо, вони мали певну слушність.

Крім двох основних персонажів, Шоу добре вдалися і другорядні, особливо персонаж батька Елізи - філософа з народу, сміттяра Дулітла. Його кумедна говірка «кокні» - мова лондонських низів - у поєднанні з високими матеріями, про які він говорить у пишній манері вмілого демагога, присмаченій афоризмами та парадоксами, його дивовижна, однак логічно вмотивована соціальна трансформація, - усе це робить Дулітла однією з найцікавіших ролей для комедійного актора. Вистава 2001 р. у Національному театрі української драми ім. І. Франка стала такою успішною саме тому, що блискучий комік Б. Бенюк начебто народився для цієї ролі.

Більшість визначальних рис драматургії Шоу втілилися в «Пігмаліоні» дуже вдало. І тонкий аналітизм, майстерне використання форми дискусії, протиставлення в діалогах чітко сформульованих протилежних тез, і вміння змусити глядача подумки взяти участь у суперечці персонажів, стати на чийсь бік, і виписаність подекуди ексцентричних, небанальних характерів та мовної партитури кожної ролі, і парадоксальність в усьому її розмаїтті, і елементи параболи, притчевості, побудованої на співвіднесеності з добре відомим класичним міфом тощо.

Ця п'єса, поставлена на сцені напередодні Першої світової війни, начебто завершувала ранній, майже чвертьстолітній період діяльності Шоу-драматурга. Він ще довго й успішно буде писати для театру, але це вже будуть інші п'єси. В них з'являться насичено гротескні, фантастичні ситуації і персонажі, надзвичайно ускладниться структура, сатира переважатиме гумор, філософські оцінки людства й перспектив його існування на цій землі набудуть досить похмурого забарвлення. П'єса-антиутопія, п'єса-пересторога посяде в доробку старого майстра експоноване місце («Візок з яблуками», «Простачок з негаданих островів», «Назад до Мафусаїла», «Женева», «На мілизні» іт. д.). Однак це вже інший період творчості, час складних, глибоко драматичних творів, із не дуже успішною сценічною долею, хоча деякі з них, такі як «Дім, де розбиваються серця» або «Візок з яблуками», виявилися яскраво театральними. Одного разу Шоу написав про себе так: «Мене шануватимуть як драматурга так само довго, як Арістофана, і ставитимуть поряд із Шекспіром і Мольєром або забудуть як блазня ще до кінця сторіччя». XX вік закінчився, а п'єси Шоу не сходять з кону театрів світу.